19 червня на 82-му році життя відійшов у вічність видатний український поет, державний і громадський діяч, Герой України, Почесний доктор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
ІВАН ФЕДОРОВИЧ ДРАЧ
Ректорат, профспілковий комітет, колектив Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника висловлюють щирі співчуття рідним та близьким покійного.
Один із найяскравіших поетів-«шістдесятників» Іван Драч – зірка першої величини в сузір’ї українських ліриків середини ХХ ст., людина величезного таланту й взірець патріотизму, національної самоідентифікації та служіння народу в найтяжчі часи його бездержавності. Унікальний лірик, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч, перший голова Народного Руху України, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка, всенародно обраний депутат Верховної Ради України трьох скликань, Герой України, почесний доктор Київського національного університету імені Тараса Шевченка і ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника», за життя Іван Федорович зробив настільки багато, що його справ вистачило б на щоденну працю цілого інституту із величезним колективом ентузіастів та альтруїстів найвищого ґатунку.
Іван Драч у молодості починався як учитель-філолог, пізніше мав тісні стосунки з дисидентами, працював у газеті «Літературна Україна», на Київській кіностудії імені Олександра Довженка, й завжди виявлявся на передньому рубежі українських настроїв і звершень, «чуйно вловлював найтонші вібрації сучасності». У співтоваристві з братами Михайлом і Богданом Горинями та В’ячеславом Чорноволом він натхненно закладав міцні підвалини нової України. Поет і патріот, мислитель і державник, Іван Драч жив, страждав і трудився разом із рідним народом, самовіддано вірив у щасливий завтрашній день України, більше того – реально й сумлінно наближав цей день.
Зняті за кіноценаріями Івана Драча фільми «Криниця для спраглих», «Камінний хрест», «Вечори на хуторі біля Диканьки» дивуватимуть ще не одне покоління найвибагливіших глядачів, а його трагічно виболіла поема-цикл «Чорнобильська Мадонна» вважатиметься найживотрепетнішим звинувальним актом радянській тоталітарній системі за радіактивну екологічну європейську трагедію ХХ ст. Спогади І. Драча про Сергія Параджанова «Трагічна квітка» читаються на одному подиху, поезії цього автора неповторні й завжди затребувані всіма поколіннями українців.
У ці сумні траурні дні зоря Івана Драча не погасла, а тільки скотилася з видимого нам небосхилу в Божі емпіреї. Проте вона сяє і сяятиме всім, чия душа торкатиметься високого поетичного горизонту автора «Соняшника», «Кореня і крони» й «Світильників саду». Лавровий вінок визнання й поваги читачів Івана Драча стане вічним гніздечком його безсмертній музі, яка наділена всіма ознаками птиці Фенікс, про що сам Іван Драч прозірливо писав:
Я довго гою свої дивні рани,
Все кутаю в канупери й катрани,
Закаююсь горіти в тому грищі,
Ледь зводжуся на власнім попелищі!
Аж чую – знов! Знов золоте пташатко
Мене жахає вогняним початком…
Великі поети – Божі вісники. За життя вони несуть тягар самоуособлення нації в одній людині. Після смерті їхня творча спадщина стає цілющою і живущою водою для народу та його стражденної, але ніким не скореної держави. Поети виявляються запорукою здійснення Божої волі й національних сподівань. У цьому їхня суть і призначення.