ЗІНОВІЯ КАРПЕНКО. Фундаторка вітчизняної школи аксіопсихології

Іноземні кінофільми сформували у нас такий стереотип, що «західні» люди звертаються за послугами психолога за найменшої якоїсь життєвої проблеми. У нас ще донедавна відвідини психолога викликали щонайменше посмішку. А сказати комусь, що йому потрібна допомога психолога, було рівнозначним образі. Проте, чи такий вже це стереотип? Чи справді похід до психолога є чимось сорому гідним?

Говоримо про це із докторкою психологічних наук, професоркою кафедри психології розвитку факультету психології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Зіновією Карпенко.

Психологія, каже Зіновія Карпенко, існувала ще задовго до того, як люди усвідомили її необхідність. Люди спілкувалися, слухали одне одного, співпереживали, пропонували вихід, радили – це й була так чи інакше психологія. На інтуїтивному рівні психологія вплетена у практику людських стосунків. 

На рівні наукового осмислення вона тривалий час існувала як невід’ємна частина філософії, теології. Згодом психологія виокремилася із філософського терену і, як годиться науці, має різні рівні своєї репрезентації – фундаментальний, експериментальний, прикладний.

Організатори масових заходів

Запит на психологію в Україні, зазначає Зіновія Карпенко, сформувався в період так званої перебудови за часів першого і останнього президента Радянського Союзу М.С. Горбачова. Раніше, ще коли вона сама навчалася в Київському державному педагогічному інституті імені О.М. Горького, психологів готували лише три українські виші. Спеціальність Зіновії Карпенко називалася «викладач-дослідник з педагогіки і психології». Зі студентів тоді готували викладачів психологічних дисциплін для педагогічних училищ та інститутів, а також співробітників науково-дослідних установ.

«З часом суспільний запит на підготовку практичних психологів почав зростати, але бракувало фахових викладачів, які самі пройшли міжнародну сертифікацію  в якомусь із напрямів психологічного консультування чи психотерапії».

І хоча на державному рівні було розуміння необхідності запроваджувати ставки практичних психологів, наприклад, у галузі освіти, що зобов’язувало кожну школу мати психолога, обмежені фінансові можливості бюджету стримували запровадження психологічної служби в закладах освіти. Та й ставлення до цих фахівців було достатньо скептичне – їх часом сприймали як таких собі організаторів масових заходів, тих, хто допомагає провадити  виховну роботу.

Проблема булінгу у школах раніше не обговорювалася

Останнім часом в Україні все частіше можна почути про булінг в дитячих колективах, зокрема в середній школі. Учні знущаються з однолітків, глузують з учителів, учителі вдаються до примусу та насилля щодо учнів, батьки тероризують однокласників своїх чад та надто упереджених, на їхню думку, вчителів. Зіновія Карпенко каже, корені цих проблем варто шукати в здебільшого патріархальних етнокультурних традиціях, особливостях розподілу ролей у подружній парі, у проявах знехтувального ставлення до старших членів родини, що зумовлює і відповідний стиль виховання в сім’ї. Булінг – це не якийсь новоявлений феномен, він побутував і раніше, однак про це воліли мовчати, бо шкільна педагогіка в радянські часи була заідеологізованою – фактично служницею комуністичної ідеології (ну не могла ж у «прогресивному» Радянському Союзі процвітати така огидна практика!), а система шкільної освіти була авторитарною. Та й технічних засобів, аби зафіксувати прояви неприйнятної поведінки та викласти докази в інтернет, як із цим часто-густо зустрічаємося зараз, не було.

У цій царині, каже професор З. Карпенко, перед шкільними психологами відкривається широке поле діяльності.

«Ми зачепили лиш одну з актуальних проблем, до розв’язання яких має докласти зусиль шкільний психолог; назагал перед ним стоять завдання проведення психодіагностичних зрізів, здійснення заходів із психопрофілактики і психогігієни. Важливо проводити індивідуальне консультування, брати участь у медіації конфліктної взаємодії, активно долучатися до профорієнтації старшокласників, проводити психокорекційні тренінги з певними цільовими групами, працювати з сім’ями «важких» підлітків тощо».

Моделі виховання і міжнародна політика

Піонерами лібералізації всіх сфер життя справедливо вважаються скандинави. Тим не менш всупереч домінуючому нині дитиноцентричному тренду стало зрозуміло, що потурання бажанням і примхам дитини – не дуже добрий підхід. Такі діти часто виростають залежними, зі слабкою волею, вони не настільки цілеспрямовані, як ті діти, що змушені долати труднощі, аби відстояти свої права і захистити інших. Мотив конкуренції у них вельми слабкий. До речі, різні стилі виховання в сім’ї та школі, їх демократизм чи авторитарність,  є серйозною перешкодою для взаєморозуміння навіть на міжнародному рівні, переконана Зіновія Карпенко. Адже суспільства, в яких панує мультикультурна толерантність і терпиме ставлення до міжособистісних, етнокультурних, міжконфесійних відмінностей, зустрічаючись із суспільствами чи політикою держав, які керуються іншими традиціями, ментальністю, не знають, як реагувати на радикально протилежні налаштування, тобто не здатні впоратися з когнітивним дисонансом.

«Наприклад, імперська політика сучасної Росії. Хоча ця країна міняла кольори прапорів, офіційну риторику, суть її залишилася все тією ж імперською щодо України. Однак лідери деяких дружніх нам держав часто недооцінюють екзистенційну загрозу з боку нашого північно-східного сусіда. Вони вважають, що треба говорити з Путіним, вказувати йому на неприпустимість агресивної поведінки, дозовано запроваджуючи санкції та при кожній нагоді зухвалої поведінки висловлюючи свою стурбованість і занепокоєння. Як це працює, ми бачимо на прикладі більш ніж семирічної російсько-української війни на Донбасі та окупації Криму.

Фундаторка вітчизняної школи аксіопсихології

Аксіологія – наука про цінності, учення про природу духовних, моральних, естетичних та інших вподобань людини, їхню визначеність соціокультурними чинниками, потребами, мотивами, цілями особистості.

Зіновія Карпенко може вважатися фундаторкою вітчизняної школи аксіологічної психології. Її навчання в докторантурі завершилося захистом у 1999 році докторської дисертації «Психологічні основи аксіогенезу особистості». Доти у психології не оперували цим поняттям, як зрештою і терміном «аксіопсихологія».

«Мій професійний інтерес до психології цінностей сформувався під потужним впливом викладачки педагогіки і психології Коломийського педагогічного училища Катерини Коляди. Вона не просто системно і логічно викладала навчальний матеріал, а й добирала такі ціннісно наснажені ілюстрації до нього (як-от приклади з реального життя, які містили моральні дилеми), і так небайдуже, емоційно й рефлексивно-критично їх подавала, що ця дидактична «драматургія» змушувала мене страждати разом з персонажами переповіданих нею історій, почувати разом із ними сором, провину і ще цілий спектр «несамовитих» емоцій. Відтак мою працю в царині аксіологічної психології було визначено задовго до написання перших наукових статей з цієї проблематики, тому вектор моїх наукових пошуків було обрано аж ніяк не випадково», – пригадує Зіновія Карпенко.

Утверджуючи пріоритет ціннісно-цільової детермінації поведінки людини, мусимо звернути увагу і на прояви небажаного ціннісного (суб’єктивного, упередженого, тенденційного) ставлення до предмету дослідження, відомого як ефект Пігмаліона: дослідник може закохатися в свою гіпотезу і, не помічаючи фактів, інтерпретувати  дані в бажаному  для себе напрямку. На думку Зіновії Карпенко, тут, як і в хімії чи математиці, не можна діяти з позиції «подобаються тобі ці цифри, хімічні комбінації, чи ні». Тому експериментальна психологія, каже доктор психологічних наук Зіновія Карпенко, намагається бути доказовою, безоцінною наукою.

Свобода слова проти страху і приниження

До речі, те, як дослідника поглинає його версія інтерпретації подій, Зіновія Карпенко аналізує у своїй статті «До проблеми експериментування в медіапсихології: психометрика, риторика, наратив»,  яка вийшла друком наприкінці 2020 року в East European Journal of Psycholinguistics, фаховому журналі, що індексується в наукометричній базі Scopus. Статтю присвячено критичному дослідженню організації, представлення і тлумачення  результатів  тривалого  експерименту  в  медіасередовищі. Результати експерименту відображено в опублікованій 2018 року книзі «Свобода слова проти страху і приниження», автором  якої  є відомий український політичний журналіст  та  ведучий ток-шоу «Свобода  слова» Савік  Шустер. 

Зіновія Карпенко вважає, що наслідком цих шоу є не стільки критичне осмислення актуальних суспільних процесів, як радикалізація суспільних настроїв, коли запрошені на шоу лідери політичних партій спрямовують громадську думку в певне русло, сіючи розбрат і зневагу до опонента.

«Шустер при цьому виглядає як психоаналітик, тобто емоційно не заангажований, начебто, достатньо нейтральний, так принаймні він намагається себе позиціонувати. Але фактично він – режисер: запрошує тих, кого хоче; надає слово тоді, коли вважає за потрібне; дещо, як «рояль в кущах», тримає в секреті, бо сенсаційна інформація повинна ефектно вибухнути у відповідний момент тощо. Він робить насамперед шоу, але на ньому як журналістові лежить велика відповідальність за інспірування радикальних настроїв. Звичайно, такі революції, які у нас відбувалися 2004 і на зламі 2013-2014 років, каталізують суспільні процеси: можна довго гнити, а можна, заплативши високу ціну,  прийти до кращого самоусвідомлення нації та її геополітичних інтересів. Стаття запрошує до обговорення проблеми маніпулювання суспільною свідомістю з боку медіа, громадянської відповідальності журналіста за продукований ним контент і застерігає від непрофесійного «жонглювання» цифрами, відсотками для «обгрунтування» власних переконань. Адже спекулятивні висновки, які роблять публічні особи, – це не лише прояв їхнього дилетантства, а й очевидна загроза адекватному відображенню дійсності для широкої читацької аудиторії».

Дистанційне життя ушкодило хронотоп людини

Світ уже не буде таким, як раніше, – чуємо цю фразу щоразу, як тільки людство зустрічається з поважними викликами. Новий виклик з’явився наприкінці 2019 року і тримає людство в напрузі до цих пір. Мова йде про пандемію COVID-19. З її поширенням нам багато що довелося змінювати в усталеному перебігу життя. З нами трапилися парадоксальні речі, зауважує Зіновія Карпенко. До прикладу, розповсюдженою причиною стресових реакцій було те, що люди мало часу проводили зі своїми рідними, були одержимими кар’єрою трудоголіками. Під час пандемії більшості довелося майже цілодобово перебувати в колі сім’ї. Здавалося б, люди отримали те, чого їм бракувало, треба тішитися. Однак з’явилася інша проблема – емоційна перенасиченість постійною присутністю близьких у сім’ях з малолітніми дітьми й посилення почуття соціальної ізольованості та самотності в одиноких людей, які працюють віддалено.

«Ситуація надовго звела нас лицем до лиця з рідними людьми,  фактично позбавила, образно кажучи,  «інтимного територіального суверенітету», з’явилося мало комфортне відчуття перебування у замкнутому просторі. Як наслідок – зростання агресивності, виливання свого невдоволення і роздратування на членів родини, непоодинокі і випадки сімейного насилля. Інша ситуація – дистанційне навчання чи робота. Наші співбесідники, слухачі часто закриваються «аватарками», і ми (викладачі) їхніх облич не бачимо, а без адекватного зворотного зв’язку  не дістаємо емоційного підживлення та підсилення мотивації до праці. Приміром, спілкування викладача не з конкретною, чуттєво доступною людиною, а із її означником – це спілкування анонімів (симулякрів, за визначенням сучасного французького філософа Бодрійяра); стан, при якому людина перетворюється в копію (не вельми конгруентну) себе справжньої. Відбувається спілкування на рівні копій, масок, при цьому втрачається зв’язок із реальністю, що відчужує людину від своєї суті (деперсоніфікація) або веде  до невпевненості у власних силах та в ефективності власних зусиль, спрямованих на загальне благо та належно поціновуваних (деперсоналізація). Отака дезорієнтація у власних спрямуваннях і в неформальній, щирій оцінці власної праці з боку керівництва, колег і підлеглих створює екзистенційно-мотиваційний вакуум,  а відтак шкодить психологічному здоров’ю, погіршує суб’єктивне благополуччя працівника.

Правдива профорієнтація

За час своєї науково-педагогічної роботи професор Зіновія Карпенко підготувала 17 кандидатів і 3-х докторів психологічних наук не тільки для Прикарпатського університету, а й для ЗВО Києва, Тернополя, Чернівців, Сум.

Професор переконана, до ЗВО має вступати орієнтований на конкретну професію і мотивований на наполегливе навчання випускник школи. На жаль, стверджує вона, сьогодні це далеко не так.

«Половина абітурієнтів  позбавлена такої мотивації. Їй однаково, на який факультет,  спеціальність іти вчитися. Якщо батьки можуть оплатити навчання, то діти поступають у ЗВО, тому що престижно мати диплом про вищу освіту. Ніхто нікого не зацікавить , якщо він сам не зацікавиться. Тому профорієнтація має здійснюватися по-іншому, без застосування маніпулятивних технологій, щоб лише затягнути студента до даного навчального закладу. Це тупиковий шлях. Тут, як і в кожній справі, починати треба з себе. Якщо ти – викладач університету, який постійно вдосконалюється професійно, активний у науковому житті, регулярно публікується у фахових періодичних виданнях, має оригінальні монографії (не плутати з компілятивними навчальними посібниками!), багатократно виступає перед широкою аудиторією на міжнародних наукових конференціях (а їх безліч), – то таким чином ти здійснюєш правдиву профорієнтацію, оскільки підносиш авторитет своєї альма-матері, приваблюючи до неї на навчання найбільш обдарованих і амбітних молодих людей». 

Заслужений діяч науки і техніки України

Після закінчення Київського педагогічного інституту імені О.М. Горького у 1983 р. Зіновія Ожгевич (згодом – Карпенко) почала працювати в Івано-Франківському державному педагогічному інституті імені Василя Стефаника на кафедрі педагогіки і методики початкового навчання. А вже в 1989 р. закінчує аспірантуру свого рідного київського вишу, захистивши кандидатську дисертацію «Психологічні особливості самовизначення молодших школярів».

Захистом докторської дисертації, каже науковиця, розпочалося її сходження до акме, чи то пак, вершини самореалізації, результатом чого стало створення у 2000-му році в ПНУ кафедри педагогічної та вікової психології, згодом – відкриття докторантури з однойменної спеціальності. У 2005 році Зіновія Карпенко ініціювала проведення регулярних всеукраїнських наукових семінарів на тему «Методологічні проблеми психології особистості» (всього проведено 8 таких семінарів); у 2008 році створено науково-дослідний центр «Психологія розвитку особистості», який цьогоріч трансформовано в лабораторію історії та методології психології.

У 2010 році Зіновія Карпенко започаткувала видання фахового наукового журналу «Психологія особистості», головним редактором якого була впродовж 10 років. Чотири каденції поспіль очолювала спеціалізовану вчену раду з педагогічної та вікової психології, а тепер і соціальної психології та психології соціальної роботи із захисту кандидатських, а зараз і докторських дисертацій. З 2013 по 2015 рік керувала колективною темою «Психологічна профілактика насилля і ворожості в суспільному та приватному житті», яка фінансувалася коштами МОН України. Більшість же дисертацій, захищених під керівництвом професора Зіновії Карпенко, виконано в руслі теми «Інноваційні психотехнології оптимізації аксіогенезу особистості».

Сьогодні Зіновія  Карпенко, Заслужений діяч науки і техніки України, залишається відданою ПНУ, працює на кафедрі психології розвитку.

Кілька років тому Зіновія Карпенко почала співпрацювати з Педагогічним університетом імені Комісії національної освіти у Кракові. Там вона викладає психотерапію, клінічну психологію та охорону здоров’я. Враховуючи те, що польські фахівці з аксіологічної психопедагогіки мають вагомі здобутки, то їхній досвід у цьому напрямку досліджень був для неї дуже корисним. А незабаром у Кракові буде опубліковано англомовну монографію Зіновії Карпенко «Аксіологічна персонологія в Україні», в якій вона представляє власну версію цілісного підходу до психології особистості, базованому на принципах телеологізму (доцільності) й інтегральної суб’єктності та метамодерністській методології поєднання якісних і кількісних методів дослідження. Назагал у доробку науковиці 15 монографій, з яких 5 – одноосібні; кількість статей, матеріалів доповідей на конференціях, навчально-методичних посібників наближається до трьох сотень.

 

Володимир Гарматюк ( Пресслужба ПНУ)