Після відходу в позасвіти яскравих особистостей завжди залишається прикре й болюче зіяння. Іноді навіть складається враження, що в перші дні після смерті Сили Провидіння забирають таких людей із усією величезною аурою таланту, могутніх справ, благородних вчинків і непересічного життя. Згодом все це духовне багатство повертається для блага нації сторицею, крім, звичайно, живого митця.
Вчора увечері не стало Степана Григоровича Пушика – людини-титана, людини-легенди ще при житті. Надзвичайно важко уявити Івано-Франківськ без цього неспокійного, бунтівного, свідомого й надзвичайно активного чоловіка. За своє нелегке життя він дуже багатьом допоміг порадою, втручанням у несприятливі обставини, добрим словом перед власть-імущими. А коли почалися події АТО, перечислив для українських солдатів шістнадцять тисяч гривень! Був непростим, іноді аж занадто гострим, але завжди чесним і порядним. Любив Україну, і Україна любила його.
Тарас Шевченко в «Автобіографії» писав: «Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини». Степан Григорович міг би повторити ці слова й про себе самого, адже пережити довелося багато знакового, тяжкого й страшного. Народився Степан Пушик у часи воєнного лихоліття. Ще коли маленькому Степанкові ледве виповнилося півроку, в рідному селі розпочалося справжнє пекло: наступаюча радянська армія мінометним вогнем розчищала дорогу піхоті, а оскільки біля батьківської хати стояла штабна німецька машина, то шансів вижити при обстрілі найближчим сусідам і Григорієвому сімейству взагалі не залишалося. Тікали у величезній паніці, й тато ніс на руках немовля, а на плечах – клунок із подушками й веретами. Коли артобстріл закінчився, виявилося, що одній із подушок застряг осколок міни, випущеної «Катюшею»: випадковість врятувала не тільки Григорія, а і його маленького сина.
У повоєнні роки радянська влада гарячково закріплювала свої позиції кривавим терором, нещадно розправлялася з «лісовими хлопцями» й у рідному Пушиковому селі Викторів, тож із молоком матері Степанко всмоктував і ненависть до жорстоких окупантів. У батьків Степанкового друга – Богдана Гармазія – під стайнею знаходився цілий арсенал зброї, і малі шибеники натягали собі звідти ціле відро новеньких патронів. А стосовно «упівської» літератури, то Марко Боєслав іноді її приносив Степановому батькові. Обачний Григорій зашивав ті папери в солом’яний гребінь хати. Це бачив маленький син, хоч, здавалося, його тоді цікавили хіба що жовтороті горобенята.
Степанова мама й бабуся знали силу-силенну пісень, казок, легенд, а дитяча душа розкошувала в тому багатобарв’ї щедрої скарбниці народної фантазії й мудрості. Мамин дід, як і тато майбутнього поета, були людьми, що набачилися світу. Ще до приходу радянської влади дід вибирався на далекі заробітки у Прусію та Францію, під час Першої світової війни опинився серед тих, на кому французи випробували газову атаку. Степанів батько теж був учасником Першої світової, причому вояком Української галицької армії. Отже, й спадковість мала неабиякий вплив на характер, талант і долю Степана Григоровича.
У молоді роки Степанові Пушикові Господь не пошкодував жодного зі своїх найкращих дарунків: ні вроди, ні зросту, ні розуму, ні сили, ні таланту. Про таких щасливців кажуть, що при народженні їх Бог поцілував у тім’ячко. Історична територія малої батьківщини теж відіграла свою роль: старий княжий Галич, легенди, перекази й казки, що таки збереглися до ХХ століття, недавні події, овіяні ореолом звитяги Січових Стрільців, самовіддана боротьба УПА. До того ж, у селі Викторові завжди процвітала самодіяльність, адже Денис Січинський ще в 1901 році саме тут створив сільський хор.
Перша книжка Степана Пушика «Зелена хвоя» (1964 р.) вийшла як ротапринтне видання малесеньким тиражем (усього 25 примірників) за рекомендацією Клубу інтелігенції. Проте й за таку мало не «самвидавну» публікацію в час, коли «хрущовська відлига» закінчилася страшними «брежнєвськими заморозками», можна було жорстоко поплатитися.
На щастя, тоді вже Степан Пушик служив у армії аж у Підмосков’ї на ракетній базі й українські кадебісти у самому лігві СРСР подібних «атщєпєнцев» не особливо насмілювалися шукати. Коли ж відпустили у відпустку додому, Степан Пушик поїхав через Київ. Приніс власні вірші у журнал «Україна», а там літредактор Наталка Кащук гірко ридає: «Наших хлопців заарештували. Стуса і Чорновола під суд віддають!» Та в ці страшні часи Степанові Григоровичу таки вдалося видати свою першу справжню книжку поезій у касеті, тобто в одному випуску з тонюсінькими книжками-метеликами інших авторів, і називалася вона промовисто: «Молоді громи». А цензура ж контролювала кожне слово, найменший натяк, недвозначний підтекст. Навіть у пісні «Два кольори» (слова Д. Павличка, музика О. Білаша) кадебісти побачили бандерівський прапор!
Як на лихо, в ті «часи не-Батиєві» Степан Григорович потрапив у неабияку халепу з самвидавом і мало не загримів у дисциплінарний батальйон, що вважалося значно гіршим покаранням, аніж тюрма. Стривожений і зажурений жахливою перспективою, чекав найстрашнішого. Та раптом прибігли друзі: «Твою пісню співають по телевізору!» Солдат зірвався з ліжка, як обпечений, побачив власними очима – й отетерів: у Колонному залі на сцені стоять тридцяти восьмирічний красень Дмитро Гнатюк і ведучий, що оголошує: «Музыка Александра Белаша, слова солдата Советской армии Степана Пушика, песня „Яблоневая осень“». Слухав феноменальне виконання своєї пісні «А яблука падають», як у трансі. Камера вихоплювала обличчя глядачів, ковзнула урядовою ложею: аплодувало все політбюро на чолі з Брежнєвим! Вражений успіхом Степан вибіг із казарми, кинувся до турніка, легко зробив кілька найважчих вправ і полегшено вигукнув: «Тепер пошлете мене в дисбат, ага! Тепер не боюсь я вас!»
Навіть уже відомим в Україні лауреатом багатьох премій, Степан Пушик завжди був у опозиції до радянської влади. У 1987 році, коли журнал «Україна» надрукував Пушикову статтю «Пам’ять совісті», в якій добряче дісталося секретарю з ідеології обкому партії за те, що в області щотижня горять церкви, цього журналу в нашій області тоді годі було купити в газетних кіосках. Не отримав його й жоден прикарпатський передплатник.
Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка, літературних премій імені Василя Стефаника, Івана Франка, Павла Чубинського, Мирослава Ірчана, Міжнародної літературної премії імені Веляників-Швабінських Українського Вільного Університету в Нью-Йорку, депутат Верховної Ради України першого демократичного скликання, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, Заслужений діяч мистецтв України, кавалер орденів “За заслуги III ступеня”, “За заслуги II ступеня”, ювілейної медалі “25 років незалежності України” – Степан Пушик постійно відзначався вагомими творчими здобутками: науковими розвідками про «Слово о полку Ігоревім», ста п’ятдесятьма піснями на власні вірші, романами, чудовими книгами казок, прислів’їв та приказок, віршів, малої прози, солідним за обсягом вибраним у шести томах і семи книгах. Та неопублікованого ще залишилося чимало – значно більше, ніж те, що вийшло друком: у рукописах лежить за обсягом найдовший, мабуть, у світі щоденник із трьох сотень томів. Це мемуаристика, яка сьогодні має найбільший запит, адже епоху аналізує очевидець із дуже близької відстані. Дев’ятикласники всієї України уже вивчають «Слово о полку Ігоревім…» саме в Пушиковому перекладі й інтерпретації. Кілька місяців тому великого шуму в наукових колах наробила велика за обсягом розвідка Степана Григоровича про місце могили сина Осмомисла – князя Володимира Ярославича, який і створив безсмертне «Слово…».
Люди такої планиди, як Степан Григорович, завжди приходять на землю із апріорі великою місією, що нелегка для виконання, іноді навіть ними й не зрозуміла до кінця, надзвичайно виснажлива, проте завжди потрібна не для окремої людини чи самого носія таланту, а для всього народу. Якщо взяти до уваги лише унікальні Пушикові пісні, то ні за якістю, ні за кількістю створеного він ніколи не поступався ні Андрієві Малишку, ні Дмитру Павличку, а іноді навіть суттєво перевищував їх творчі здобутки. Пушикові пісні давно стали народними, і їх співатимуть ще століттями. Ще довго науковці посилатимуться на зроблені Степаном Григоровичем відкриття у «Слові о полку Ігоревім…» Ще десятиліттями власним дітям і внукам колишні студенти, яким цей видатний дослідник і збирач народних перлин викладав фольклор, будуть розповідати про нього дивовижні історії.
Не стало Степана Григоровича Пушика. Пішов у позасвіти ще один вірний син України, і сльоза на її пречистому обличчі засвідчує, що був наш великий земляк непересічною особистістю й свідомим українцем. Щиро помолімося за душу новопреставленого раба Божого Степана! Зараз молитва йому найбільше потрібна.
Земля Вам пухом, Степане Григоровичу! Спочивайте з Богом!
Ольга Слоньовська