Червінкін-Корольов Іван Іванович (05.10.1919 – 17.11.2016) – кандидат історичних наук, колишній декан історичного факультету, доцент.
ВЧИТЕЛЬ
Іван Іванович прожив довге і цікаве життя. До останнього подиху він зберіг ясність думки, цікавість до всього нового і вміння чітко формулювати і переконливо висловлювати свої погляди. Ми, його доньки, вмовили батька написати спогади. Спочатку батько поставився дещо скептично до цієї пропозиції. Але ми постійно розпитуючи про ранні періоди його життя, про студентські роки, про наше дитинство таки зуміли його налаштувати на цю роботу, якою він навіть захопився. І ось сьогодні ці декілька зошитів лежать перед нами. Ми впевнені, що в переддень 100-річчя з дня народження батька є зміст розповісти про нього не як про офіційну особу – викладача, академнаставника, доцента, завідувача кафедри, декана історичного факультету, а саме таким його пам’ятають численні випускники. В одній із наших розмов батько зауважив, що найціннішим в житті людини є досвід, здоров’я і час. І ось про це ми і вирішили розповісти.
ДОСВІД
В житті Івана Івановича Червінкіна-Корольова викладацька діяльність відігріла визначальну роль і формуванню цього досвіду він присвятив найбільшу частину часу життя. Але викладацьку діяльність він розпочав випадково. Після закінчення з відзнакою середньої школи в 1937 році Іван Іванович в числі трьох випускників був відібраний до вступу в військове училище. Але під час проходження медичної комісії у батька виявили прогресуючу короткозорість. Оскільки військова перспектива не реалізувалась, він вирішив стати інженером і поступив у Харківський електротехнічний інститут. У своїх спогадах батько написав:” Вже перебування на перших лекціях з фізики, математики і, особливо, з нарисної геометрії показали, що я серйозно помилився. І через місяць я попросив ректора мене відрахувати”.
Вже в жовтні він повернувся в с. Куянівка Сумської області, де на той час жили його матір і сестри. В пошуках роботи звернувся у районний відділ народної освіти і його направили на місячні курси вчителів, а в кінці листопада працював вчителем 4-го класу. У своїх спогадах він пише про певні труднощі на початках, але ” я успішно закінчив роботу в 4-му класі, дисципліна налагодилась, мої учні з інтересом сприймали мої уроки, особливо з історії і географії. І тоді я вирішив поступати на історичний факультет не в Харкові, а в Москві”. Вересень 1938 року Іван Іванович розпочав студентом історичного факультету Московського університету.
Батько багато розповідав саме про московський період свого студенства. З великою повагою і теплотою розповідав про своїх вчителів, захоплювався їх глибокими знаннями та лекторською майстерністю. Зокрема він писав:”Лекції нам читали чудові професори та доценти. Зокрема, читав доктор наук, професор Базилевич Костянтин Васильович, дуже гарний лектор. Семінарські заняття в моїй групі вів доктор наук, професор Бахрушин Сергій Володимирович, людина глибоких знань. Я писав на його семінарі роботу про Лжедмитрія І, яку він схвалив.”
Батько також згадував про курсову роботу, яку він виконав під керівництвом професора О.Бушуєва і яку пропонували опублікувати в “Военно-историческом журнале”, але…почалася війна… 30 червня 1941 року всіх студентів-хлопців мобілізували і повезли в район Смоленська будувати протитанкові споруди, а через місяць перевезли ближче до Москви, де вони будували дзоти. Саме тут вперше над ними пролетіли німецькі бомбардувальники, а в кінці серпня їх відправили в університет, який готувався до евакуації. Батько з болем згадував ці трагічні часи. Зрештою разом з університетом він опинився в м.Ташкент. В серпні 1942 року здобув диплом.
Прогресуюча короткозорість стала причиною зняття з військового обліку і Іван Іванович пішов працювати на парашутний завод. В лютому 1943 року його направили вчителем історії в 7-річну школу військового містечка, яке знаходилось біля м. Арись Південно-Казахстанської області. Працюючи в школі, він познайомився з медичною сестрою Вірою, яка працювала в дитячому будинку. В 1944 році вони побралися і прожили в щасливому шлюбі 67 років, виховали нас – трьох своїх дочок. В березні 1944 року вони повернулись в Україну, де батько був призначений спочатку вчителем, а потім директором середньої школи в с.Куянівка.
В 1949 році завершується вчительський досвід Івана Івановича і відкриваються нова сходинка – розпочинається набуття науково-дослідного досвіду, який відкриває шлях до викладацької діяльності у вищій школі. Навчання на стаціонарі аспірантури Ленінградського відділення Академії наук СРСР завершилося успішним захистом кандидатської дисертації в січні 1954 року. В січні 1955 року Іван Іванович починає викладацьку роботу в Станіславському педагогічному інституті (нині Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника), яку завершив в 1991 році у зв’язку з виходом на пенсію.
36 років Іван Іванович працював, вкладаючи свої знання і досвід у формування декількох поколінь вчителів та науковців. І їм самим визначати, яку роль відіграв Іван Іванович в їх професійному зростанні.
А життя продовжувалось і , покинувши університетські аудиторії, батько не зупинився, а почав освоювати нову сферу життя і набувати новий досвід, який ми визначили як “досвід єднання з природою”. Ключем до цього досвіду стало його фанатичне захоплення полюванням. До полювання його в далекій юності залучив його батько. Іван Іванович ходив на полювання до 90-та років. У Волинській області жили наші родичі, з якими ми підтримували дуже тісні стосунки. Ми там всі часто гостювали, а батько навіть їздив туди на полювання і дуже йому подобалися ті місця. І це не дивно, бо в м.Цир колись жили молодими його дідусь і бабуся по маминій лінії.
Вже будучи на заслуженому відпочинку батько з мамою оселилися в старій родинній хаті на березі одноіменного озера в с. Любязь Любешівського району Волинської області. Іх життя впродовж останніх 20-ти років було поділено на дві частини – взимку в Івано-Франківську, решта місяців – на березі озері Любязь. Озеро це не просто чарівне, воно особливе тому, що в нього тихо впливає, а потім потужно випливає ріка Припять. Батько дуже любив ці береги і називав цю воду “живою”. Він звідкись дізнався стару легенду, яку дуже любив цитувати:” Було у волинського князя на ім’я Язь два особливих місця. Одне було його світом, а друге – любов’ю. Ось і є на Волині два озера – Світязь і Любязь.”
Батько з задоволенням ходив босоніж, відкривав сезон купання на початку травня і завершував в жовтні. Приятелював з місцевими мисливцями і полював з ними. Місцеві майстри зробили йому човен, на якому він і полював, і рибалив. Коли ми всі приїздили туди, то виносили до озера нашу каркасну трьохмісну байдарку. Батько сідав попереду з біноклем в руках, а ми щосили гребли, обпливали все озеро, зазирали в кожен куточок. Батько дуже любив наші прогулянки, які давали йому змогу спостерігати за тонкощами життя озера. Взагалі він найбільше цінував саме природу, тому не дивно, що вздовж нашого двору збереглися величезні ясени, могутній дуб та росте велитенська береза. Така собі зелена оаза, яку батько плекав, охороняв, не спокушаючись зрубати на догоду городині. Природа і була джерелом його здоров’я. Він дуже багато рухався – взимку ходив на бігових лижах, під час полювання за день міг пройти до десяти кілометрів.
І на завершення ще один цікавий життєвий момент. Як мисливиць Іван Іванович володів зброєю і кожні три роки повинен був отримати дозвіл на користування зброєю. Для цього він проходив медичний огляд, який крім стандартних процедур, включав доволі об’ємне психологічне і інтелектуальне тестування. І ось, одного разу Іван Іванович, у своєму поважному віці – 89 років, прийшов у поліклініку на Софіївці і йому дали товстелезну книгу з тестами. Він сумлінно відпрацював майже дві години, чим здивував скептично налаштованого лікаря. Але найбільше своє здивування висловив лікар, коли давав позитивне рішення щодо володіння зброєю. Нас це не здивувало. Ми пам’ятаємо нашого батька завжди з книгою (журналом, газетою) в руках. Він завжди знав безліч цікавого про історичні події та унікальні деталі з життя учасників цих подій. Саме від нього ми найчастіше дізнавалися про щось нове.
Наш батько, Іван Іванович Червінкін-Корольов, прожив дійсно щасливе і довге життя, він завжди приділяв багато часу тим, кого любив і тому, що любив. І ми вдячні йому за це. Надіємося, що наші почуття поділяють і всі його учні.
Віра Мойсеєнко, Євгенія Карпенко
Присвячується 100-річчю доцента Івана Червінкіна-Корольова
