П’ятеро студентів Прикарпатського Національного Університету імені Василя Стефаника стали призерами чемпіонату України з вільної боротьби серед чоловіків, який відбувся 19-21 січня 2021 року у Харкові. Студенти ПНУ, а разом з тим вихованці Академії вільної боротьби Прикарпаття імені Василя Федоришина здобули золото, срібло та бронзу. Зараз частина з них готуються до чемпіонату Європи та ліцензійного турніру, який дасть їм право боротися за виступ на Олімпійських іграх.
Четверо із п’яти призерів Чемпіонату України 2021 року починали майже одночасно у спортивному комплексі «Ластівка», на Снятинщині, під керівництвом тренера Івана Курилюка. Ректор університету Ігор Цепенда запевняє, що ця перемога була цілком очікуваною, оскільки передували їй правильно вироблена стратегія і концепція щодо підготовки потужної тренувальної бази, добре продумана система тренувань і система умов, які мають мати наші спортсмени.
«Перемога наших студентів-спортсменів, вихованців Академії на чемпіонаті України – це велика подія. Академія боротьби Прикарпаття – це новий етап легендарної Джурівської спортивної школи. Радію, що цей новий етап розпочався з перемог. Це титанічна праця великої групи людей, які зробили цей успіхів. Хотів би подякувати в першу чергу головному тренеру Івану Васильовичу Курилюку. Те що він робить – це неоціненна праця в розумінні формування української школи боротьби. Це той етап коли ми стаємо свідками дійсно величі української вільної боротьби. І я переконаний, що може за декілька десятиліть Прикарпаття буде мати призерів і чемпіонів олімпійських ігор», – зазначив ректор Ігор Цепенда.
Спортивна зала Академії боротьби ім. Василя Федоришина на базі Прикарпатського університету. Саме тут ось уже рік займаються Андрій, Ігор, Іван, Валентин та Ярослав. І ще більше десятка молодих хлопців. Простора сучасна зала, де комфортно тренуватися.
«Вперше за довгу історію дорослого чемпіонату України спортсмени Івано-Франківщини здобули такий успіх. Це добрий початок олімпійського руху. Вже зараз можу сказати, що серед десятьох спортсменів, які будуть представляти Україну на чемпіонаті Європи, буде троє вихованці прикарпатської школи боротьби. За цей короткий період часу, за рік існування Академії, завдяки сприянню Прикарпатського університету, особисто ректора Ігоря Цепенди, нам вдалося створити для спортсменів добрий тренувальний майданчик з відповідними умовами та матеріально-технічною базою», – говорить перший віце-президент Асоціації вільної боротьби України Едуард Прощук.
Поряд із сучасним спортивним обладнанням, здавалося б, недоречне поєднання, – гуцульські килими на стінах і… образи. Це, кажуть хлопці, ідея тренера Івана Куриляка. Аби пам’ятали, звідки родом і були духовно міцними.
І це не просто гарні слова. Іван Курилюк, продовжуючи тезу ректора ПНУ про відродження української вільної боротьби, говорить, що починатися відродження має з української мови, традицій родини і віри в Бога. Того, що тримає людину на землі.
На цей результат працювала величезна команда людей, більшість яких зазвичай залишаються за кадром. Більше, ніж президенти і тренери за борців переживають їхні батьки. Це люди, які сидять дома біля моніторів, і в той день, коли проводиться чемпіонат, вони зі щемом у серці переживають. На успіхи і невдачі є Божа воля», – говорить Іван Курилюк.
Тренер з 30-літнім стажем каже, що не буває тільки поразок або тільки перемог. Це все складові одного процесу, який називається СПОРТ. На кожному етапі – дитячому, підлітковому, дорослому – є свої моменти. Кажуть, найважливіший момент саме на етапі, коли тренер починає працювати з маленькими дітьми: тоді закладається не техніка, не тактика, не фізична чи спеціальна підготовка. А закладається та категорія, яка потім всім рухає – ЛЮБОВ.
«Її не можна взяти в руки, її не можна виміряти кілограмами, секундами, але вона є настільки сильною, що робить чудеса. І цю любов до цих хлопців, до нашого діла, до Академії боротьби Прикарпаття їм прививали і в Снятинській ДЮСШ «Колос», і в Калуші, і в Тлумачі, і в Долині», – говорить Іван Курилюк.
На базі Академії боротьби в ПНУ тренуються не тільки прикарпатські борці. Сюди на спільні збори приїздять і спортсмени з України, і навіть з-за кордону.
Отож, знайомтесь: Андрій Джелеп (золота медаль), Ігор Никифорук (золота медаль), Іван Білейчук та Валентин Блясецький (срібні медалі), Ярослав Гурський (бронзова медаль).
Він прокидається о 7:30. Снідає переважно кашею. Зізнається, що любить вівсянку з бананом. Далі швидко збирається і поспішає на тренування. Заняття починається о 9:00, але в залі треба бути раніше. Тренер не любить, коли хтось запізнюється. А до тренування треба ще розімнутися, розігріти тіло, налаштуватися, перемовитися кількома словами з наставником.
«Тренер має план, дії, які ми відпрацьовуємо. Зосереджуємося на фізичній підготовці і кардіонавантаженнях, відпрацьовуємо кидки, «коронні прийоми», які у кожного свої», – розповідає срібний призер Чемпіонату України, призер Чемпіонату Європи з вільної боротьби аспірант фізичного виховання ПНУ Іван Білейчук.
Тренування спортсмени мають двічі на день. До і після обіду. Між тренуваннями відпочинок. До змагань інтенсивність їх зростає. Потім дещо зменшується навантаження, аби організм відновився.
Іванові сьогодні 25. З них 18 він займається вільною боротьбою. В цей спорт хлопця привів батько. Спершу його навіть не взяли – тренер сказав, що Іванко надто непосидючий, тож нехай приходить пізніше. За рік хлопець знову повернувся до залу.
«Почали тренуватися. Я дуже хотів, було велике бажання, було цікаво і я хотів добитися результату», – розповідає призер ЧУ.
За 18 років Іван Білейчук пройшов усі вікові категорії борців – школярі, кадети, юніори. Сьогодні виступає в олімпійській ваговій категорії – 65 кілограмів.
Як і більшість його колег по команді, Іван починав у Джурівській «Ластівці».
«Раніше починав у ДЮСШ «Ластівка» в Джурові. Коли перейшли до Івано-Франківської Академії боротьби, побачили, наскільки тут новий якісний рівень. Тут умови кращі набагато. А ще зуміли організувати навчання так, щоби це не заважало тренуванням і змаганням. Тут не можу не згадати Ярослава Яціва, декана факультету фізичного виховання. Він завжди підтримував, помагав. Завжди сприяв навчанню. Дзвонить, коли ми на змаганнях, підтримує, говорить з нами».
Найкоротша Іванова сутичка тривала 7 секунд. В ідеалі кожен борець хоче покласти суперника на лопатки, – розповідає Іван Білейчук. Але можна перемогти і за балами. Кожен прийом, кожен кидок оцінюється суддями за відповідною кількістю балів. 10 балів – перемога. Буває, що програєш всю сутичку за балами, а потім кладеш суперника на лопатки, говорить Іван.
Трапляється, що перемога залежить не тільки від підготовки і вправності спортсмена, але й від позиції суддів: не там став, зле побачив і не зарахував тобі бал. Іван Білейчук вже мав такий досвід, коли, здавалося, все зробив правильно, а суддя оцінив сутичку не на його користь. Однак, каже борець, на цьому не варто зациклюватися. Воно, звісно, неприємно, обурює, але треба йти далі.
«В Харкові я взяв срібло. Боровся 6 сутичок. Була складна сітка, переміг сильних суперників. У фіналі зустрівся з калушанином Андрієм Свиридом. Я йому поступився. У фіналі склалася спірна ситуація. Поєдинок пішов не за моїм планом. Програвав по балах. Поклав на туше, але його не зарахували. Всі бачили, але суддя не дав», – ділиться Іван Білейчук.
Іван пригадує ще кілька яскравих сутичок з попередніх років. У 2014 році в Катовіцах (Польща) на Чемпіонаті Європи Іван Білейчук став призером. У складній сутичці з поляком Іван спершу програвав за балами, але потім все ж вирвав перемогу. А от 2018 в Будапешті на Чемпіонаті Світу поступився американцеві за вихід в ¼. Це була спірна сутичка, пригадує Іван Білейчук. Американець став третім на дорослому ЧС.
«Ніщо так не вчить, як поразка. Перемогами довго тішитися також не варто, бо завжди є хтось, хто скине тебе вниз. Тому мусиш тримати форму. Чим скорше зійшов з п’єдесталу, забув, поставив ціль, пішов далі. Нема часу на спочивання на лаврах», – говорить спортсмен.
Вільна боротьба, говорить Іван Білейчук, виховує індивідуальність, вчить дисципліни, робить людину особистістю. Краще піти до залу, ніж займатися дурницями, каже хлопець.
Все, чого досяг, каже Іван, він не зміг би зробити без найголовніших людей у своєму житті – своєї сім’ї. це вони найсильніше підтримують і чекають, переживають поразки і тішаться перемогами.
«Я дуже вдячний своїм батькам, мамі, яка завжди молиться, і переживає, татові який привів мене у цей спорт, і мотивує та підтримує мене, своїм братам Богданові та Петрові. Петро також щодня зі мною тренується в залі. Без них, впевнений, я не зміг би добитися того, чого сьогодні досяг. І всім дякую хто підтримує мене і допомагає!».
Одна з найдорожчих медалей
Свою першу медаль Валентин Блясецький завоював ще дуже малим. Його щойно привів у боротьбу батько, також борець. Шестирічний Валентин був дуже жвавим і активним хлопцем, тож батько вирішив скерувати невичерпну енергію у правильному керунку.
На час тих перших змагань Валентин зі ще кількома хлопцями займався вже кілька місяців. Досвіду для серйозних змагань було ще замало, тож тренер, Іван Курилюк, говорить Валентин, вчинив дуже мудро: поставив їх на виштовхування. Перемагає той, хто виштовхає суперника за межі килима. Це водночас і силові вправи, і, заздрісно дивлячись на килим, сидіти на лаві, поки інші змагаються, не треба.
Валентин програв усі сутички і став третім із трьох. Тоді він ще не усвідомлював свого програшу, тішився участю в змаганнях, а коли отримав медаль і зійшов на п’єдестал, радості не було меж, пригадує хлопець. Однак батько, який старається бути на всіх виступах сина, швидко розбив дитячу радість Валентина.
«Я всім показую ту медаль, тішуся, як дитина. І тут підходить батько і каже: «а чого ти тішишся?» Усмішка повільно почала сповзати з мого обличчя. А тато каже далі: «Ти всім програв. Третє місце – останнє .Можеш ту медаль викинути. Ти програв». Я – в плач, зрозумів, шо програв. Вийшов надвір, відчепив стрічку від медалі, вже справді збирався її викинути, але щось мене стримало. Видно, в Бога був на мене свій план. Ця медаль для мене одна з найдорожчих. Знак того, що в моєму житті почався шлях до чогось великого. Я пам’ятаю кожну деталь тієї медалі. Так почалося моє спортивне життя», – пригадує Валентин.
З того часу минуло 15 років. Валентин Блясецький, вихованець СК «Ластівка» з Джурова, сьогодні багаторазовий Чемпіон України з вільної боротьби, учасник Чемпіонату Европи.
Борець займається в Академії боротьби ім. Василя Федоришина в сучасному залі, відкритому на базі ПНУ. Водночас Валентин навчається в магістратурі факультету фізкультури. До ПНУ, каже хлопець, він прийшов через своїх старших колег-борців та декана факультету Ярослава Яціва, якого вважає своїм близьким другом. Той запросив Валентина поступати саме до ПНУ.
Про свого тренера, Івана Курилюка, як і всі хлопці, Валентин говорить дуже тепло. Каже, це наставник, який вчить боротьби і життєвої мудрості. «Завжди приємно, коли близька людина радується тобі. Він не хоче це показати, але ти бачиш це. Очі стають вологими. Це ті моменти, заради яких хочеться вигравати. І йти вперед, терпіти всі ці труднощі, йти як криголам. Поступово ламаючи кригу», – цитує хлопець слова наставника.
Свою першу серйозну перемогу – на чемпіонаті України серед школярів, каже Валентин, він буквально відчув на власній шкірі.
«Я пам’ятаю фінал. Попався принциповий суперник з Донецька. Я його кладу на лопатки. І чую – щось не так. А він мене кусає. Я чую, спина вже горить. Певно, він сприйняв серйозно, що перемогу треба вигризати зубами», – сміється Валентин.
До речі, як і багато борців, Валентин має поламані вуха. Хлопець каже, це гордість борця. Ознака статусу, якщо так можна сказати. Мати поламані вуха – спершу як у батька – хлопець мріяв змалку. І коли це сталося вперше, радості не було меж, хоча боліло нестерпно. Дехто, каже Валентин, навмисно ламає собі вуха. В інтернеті навіть була свого часу популярна така послуга. Причому, зламати ліве вухо коштувало дорожче, бо воно одразу кидається в очі, якщо керуєш автомобілем. Крім того, побачивши зламані вуха, не кожен наважиться чіпатися до їхнього власника. Але жоден професійний борець, який знає, що таке дисципліна, режим і тренування, ніколи не буде показувати свою перевагу перед непідготовленими людьми. Ті, хто так роблять, каже Валентин, нічого не варті на килимі. Це все лише «понти» перед слабшими хлопцями і дівчатами.
«Два рази пішов у зал, два рази віджався, ніс задер – я крутий. У нас просто немає часу на такі дурниці. Після виснажливих тренувань єдине, що хочеш, – відпочити, а ще треба вчитися».
У Харкові на чемпіонаті України з вільної боротьби серед чоловіків Валентин здобув срібло, поступившись колезі по команді Андрію Джелепу. Однак, оптимістично налаштований Валентин вважає, що олімпійське золото, – мрія кожного спортсмена, – у нього ще попереду.
Коли є жага до перемоги, проявляється характер
Чемпіон України серед юніорів, багаторазовий чемпіон та призер міжнародних змагань, чемпіонатів та Кубків України серед дорослих Ярослав Гурський, якого на боротьбу привів старший брат.
Хлопцеві тоді ще було 6 років. Секція боротьби у його рідній Долині, пригадує Ярослав, тільки розвивалася. Окрім нього в сім’ї є двоє братів. І всі вони борці та спаринг-партнери на тренуванні.
Після 7 класу хлопець вступив до Львівського училища фізкультури та провчився 7 років. Згодом поступив до Прикарпатського національного університету ім.В.Стефаника. Сьогодні Ярославу 25 років. У 2019 році хлопець закінчив магістратуру, спеціальність «Фізична культура і спорт».
Але навчання вирішив не припиняти. Зараз Ярослав навчається в регіональному інституті державного управління у Львові.
На базі Академії боротьби Прикарпаття імені Василя Федоришина Ярослав отримав кращі умови для занять улюбленою справою – вільною боротьбою, а також для професійного росту у спорті.
«Першу здобуту медаль досі пам’ятаю, на всеукраїнських змаганнях Я зайняв 3 місце. Ще тоді з дитинства з’явилася ціль: стати олімпійським чемпіоном. Золото на чемпіонаті України серед юніорів у 2016 році, це була одна з яскравих перемог та путівка на чемпіонат Європи.
Нещодавно, у Харкові на чемпіонаті України серед дорослих Ярослав здобув бронзову нагороду, поступившись в 1/4 фіналу Андрію Джелепу (переможцю змагань). Цього разу, каже Ярослав, не вдалося перемогти. Тож, зараз треба невпинно тренуватися і готувати до змагань друзів, які взяли вищі місця в цій же категорії.
Найважче, каже борець, зберегти себе морально. І навіть після програшу не розкисати, робити висновки та розбирати помилки. Ставити цілі, та не забувати про свою мету.
У команді дружній колектив, та відчутна підтримка на змаганнях. Хоча на килимі все залежить від самого себе. Ніхто не зможе прийти на допомогу. Коли чуєш підказки тренера і друзів по команді. У ті переломні моменти для мене було дуже важливо відчувати підтримку.
Спортсмен має бути всебічно розвинений, тож під час підготовки до змагань та чітко організованому гнучкому графіку в навчанні, вдячний декану факультету Ярославу Яціву, який допомагав щоб у нас була можливість тренуватися, і вчитися, розповідає Ярослав.
Чемпіон України 2021 року з вільної боротьби Андрій Джелеп сьогодні готується до Міжнародного турніру, який пройде у Києві наприкінці лютого. Тому спілкуємося з ним по телефону. Хлопець відбув тренувальний збір на спортивній базі в Заросляку і ще 10 днів готуватиметься на Олімпійській базі у Кончі-Заспі.
Андрій, родом з Тулукова Снятинського району, прийшов у боротьбу, як і більшість його колег з Академії, в шестирічному віці. Привів його батько. Звісно, в тому віці, каже Андрій, людина ще сама слабо уявляє, що її цікавить і куди має рухатися. Батько і старший брат займалися футболом. Звісно, як і всі хлопчаки, Андрій ганяв з м’ячем, однак боротьбою зацікавився практично з перших тренувань.
«Треба знайти справу, від якої отримуєш кайф. Мені пощастило», – стверджує Андрій.
А ще, каже він, пощастило із тренером. Якби не потрапив до рук Івана Курилюка, вважає Андрій, може б, вже й не займався боротьбою, або так би і не піднявся вище сільського чи районного рівня.
«Він багато вивчає про боротьбу, нас вивчає. До кожного борця підходить індивідуально. Він спостерігає за нами в залі, аналізує, думає, розробляє стратегію для кожного. Це не просто собі тренер, який вчить базові прийоми, чи дає загальне поняття», – розповідає Андрій про свого наставника.
В дитячому спорті, ділиться секретами борець, більше виграє характер, фізичні здібності. А в дорослому – тактика сутички. Над розробкою тактики вони й працюють зі своїм тренером.
Кожен борець має свій коронний прийом. Кожен треба відпрацьовувати тривалий час.
Доволі швидко після початку тренувань Андрій почав показувати добрі результати. Він вигравав всеукраїнські і міжнародні турніри. У 2013 році виграв свій перший Чемпіонат України серед школярів.
Сьогодні Андрій Джелеп Чемпіон України, майстер спорту міжнародного класу, Чемпіон Європи та світу серед кадетів, срібний призер чемпіонату Європи та світу серед юніорів.
Були і туше, і перемоги за балами. Туше – це коли суперника кладуть на обидві лопатки. Такі перемоги цінуються вище, але й зробити це дуже складно, адже на кожну атаку є захист і контратака. Андрій частіше перемагав за балами.
«Не так просто покласти суперника на лопатки і втримати його там. Втримати треба кілька секунд. Щоби суддя чітко побачив, що він лежить. Часто буває так, що судді не додивляються і не зараховують перемогу. Больові прийоми не можна застосовувати. Грають роль швидкість і сила вивести. Ти маєш вивести суперника з рівноваги. Виграє той, хто нав’яже свою гру іншому. Головне зайняти правильно центр. Стараєшся напирати в міру, виводити суперника. Змусити його захищатися, не дати йому думати про атаку, а тільки про захист», – пояснює Андрій Джелеп.
Описати сакуру
Вільна боротьба – це дисципліна, каже Андрій. Звісно, спорт не єдина радість в його житті, але чи не основна. Андрій знаходить і час на розваги з друзями, але ті розваги, каже він, не повинні переходити межі. Рано ти мусиш бути на тренуванні, а не валятися без бажання встати з ліжка.
«Це як робота. В нас відпусток нема. Вихідні є, але їх треба провести в активному відпочинку. Навіть у суботу є ранкове тренування. Єдиний день без тренувань – неділя. Стараюся поїхати до батьків, провести час із сім’єю».
А ще, каже Андрій, якщо є бажання, завжди знайдеться час і на книжки, і на фільми, і на поезію. Кожен повинен розвиватися.
«Є стереотип, що спортсмени тупі. Це не так. Мені імпонує те, якими були самураї. Це були воїни, вишколені бійці, але й надзвичайні інтелектуали. Вони мали описати сакуру. І не одним словом, а так, щоби це було майстерно, поетично. Я люблю читати. Тарас Шевченко, Леся Українка, Григорій Сковорода, Джек Лондон, Стівен Кінга. Самим спортом без інтелектуального розвитку далеко не зайдеш. І тренер нам це завжди пояснює», – говорить Андрій.
А ще Андрій не хоче ні на кого рівнятися. Звісно, йому подобаються окремі борці зі світовим іменем, однак, каже він, «я християнин, а в Біблії сказано не творити собі кумирів. Я хочу бути самим собою!».
Боротьба не терпить тих, хто боїться труднощів
Якщо хочеш ефективно поєднати навчання і спорт, кращого місця, де це зробити, як Прикарпатський університет, немає, – говорить Чемпіон України 2021 року з вільної боротьбі серед чоловіків у ваговій категорії 70 кг Ігор Никифорук.
Хлопцеві 21 рік. Вперше на килим борцівського залу він ступив у восьмирічному віці. Як і його колег по команді, на боротьбу Ігоря привів батько. Аби мав чим займатися і не бив байдики, пригадує чемпіон.
«Сьогодні можна багато чим займатися. Часто підлітки займаються такими речами, що не завжди приносять їм користь ще й шкодять здоров’ю, витрачають на це багато часу, без сенсу. Краще вже займатися спортом», – каже Ігор.
Боротьбою Ігор захопився одразу, однак перші серйозні результати показав доволі пізно – аж у 2015 році. Звісно, ніколи не виникало думок про те, аби покинути спорт. І важливу роль в цьому, каже Ігор Никифорук, відіграв його тренер – Іван Курилюк.
«Іван Васильович завжди казав: «ще не зараз, твій час ще прийде, я знаю, що говорю». Він мене підтримував, направляв, розважливо і розумно. І його слова стали реальністю. Іншого тренера я собі не уявляю».
Перший серйозний результат – у 2018 році – Ігор показав на Чемпіонаті Європи серед юніорів у Римі. Там він здобув бронзу. Боровся з англійцем, французом, вірменином і болгарином. Далі – у 2019 році – вперше переміг на Чемпіонаті України. І тоді ж, у 2019 році, найсерйозніший результат – бронза на Чемпіонаті світу серед чоловіків до 23 років. Програв у напруженій сутичці японцю по балах. У сутичці за бронзу здолав борця із Киргизстану. Каже, це була спірна поразка. За балами він явно був кращим за суперника.
Ігор Никифорук також сьогодні готується до міжнародного турніру у Києві разом з Андрієм Джелепом. Крім них там ще кілька десятків спортсменів з усієї України. І поки вони там, команда в Академії боротьби підтримує і вболіває.
Ігор Никифорук – студент 4 курсу факультету фізкультури ПНУ. Планує поступати в магістратуру. А далі – як складеться. Принаймні спорт кидати хлопець не має наміру.
«Поки є сили і здоров’я, буду боротися. Я маю мрію – олімпійське золото!»
Боротьба, каже Ігор, не шанує тих, хто звик здаватися перед труднощами. Тут залишаються затяті, вперті, ті, хто прагне бути першим.
Володимир Гарматюк ( Пресслужба ПНУ)