Ким був Святий Миколай? Чому його так люблять та шанують? Ким він є у традиційній обрядовості українців Карпатського регіону? Про це знає кандидатка історичних наук, доцентка кафедри етнології і археології факультету історії, політології і міжнародних відносин Світлана Боян-Гладка.
Римський християнський священник грецького походження Миколай – Архієпископ Мирлікійський багато років прожив у Мірах (стародавнє місто в Лікії на південному заході Малої Азії, поблизу сучасного містечка Демре, провінція Анталія, Туреччина), являючи своїм сучасникам приклад Божественної доброти й милосердя. Досягнувши старечих літ, він мирно спочив після нетривалої тілесної хвороби. У вічне життя святий угодник увійшов із радістю, співаючи псалми. На його погребіння прибуло багато людей. Чесне тіло святителя з почестями було покладене в соборі Мирійської митрополії 6 грудня (за н. ст. – 19 грудня). Мощі святителя виливали пахуче й цілюще миро. Коли ним помазували хворих, ті отримували зцілення від тілесних і душевних недугів.
Пані Світлана каже, що в Україні вшанування Святого Миколая почалося ще за часи Київської Русі як покровителя і добродійника для дітей і сиріт, захисника моряків, мандрівників, повелителя звірів. Чудо Святого Миколая, яке він явив, двічі врятувавши невинно засуджених людей від несправедливого покарання, спричинило те, що в християнській традиції його вшановують і як покровителя адвокатів, захисників на судах. Святий Миколай, який також є покровителем та утішителем в’язнів, сам зазнав тривалих тюремних митарств, близько 20 років перебуваючи у в’язниці разом зі своїми послідовниками за часів римського імператора Діоклетіана, який переслідував християн. Мало того, сучасні антропологи, які досліджували мощі святого засвідчили, що Святителя піддавали жорстоким тортурам (зокрема катували на дибі), а також тривалий час тримали у вологому й холодному приміщенні.
Культ Святого Миколая на теренах України розквітнув і поширився за князювання Володимира Великого. Ще у Х столітті, будуючи своє найграндіозніше творіння – Десятинну церкву у Києві, князь Володимир створив у ній окремий приділ, присвячений Святому Миколаю. Саме у ньому зберігалася чудотворна ікона святителя, привезена ним із Корсуня. Саме з пієтету до постаті святого він також свого часу відбудував зруйновану князем Святополком Окаянним церкву на Аскольдовій могилі, улюблений храм своєї бабусі, св. рівноапостольної княгині Ольги.
Часто у Західній Україні, населення якого вирізняється глибокими релігійними традиціями, можна зустріти ікони із зображеннями Святого Миколая, бо йому приписують Божий дар заступатись за людей у важких ситуаціях. Але нині найбільшими шанувальниками цього святого є, звичайно, діти, котрі цілий рік з нетерпінням чекають на 19 грудня, аби зранку знайти під своєю подушкою подарунок.
“Традиційне святкування дня Святого Миколая має давні християнські корені. З ними пов’язані і давні легенди, у яких існує відображення того, як простий народ уявляє й розуміє цього святого, – розповідає Світлана Боян-Гладка.
Наприклад, існує така легенда про порятунок немовляти Св. Миколаєм Мирлікійським. Молоде подружжя християн поверталося до Києва з прощі. Серце прочан переповняла радість: у Вишгороді вони поклонилися мощам перших руських мучеників, невинно убієнних святих князів Бориса та Гліба, що загинули від руки рідного брата князя Святослава. Прочани плили човном по Дніпру. Жінка заколисувала свого маленького сина і непомітно задрімала, зморена важкою липневою спекою. Незчулася, як руки, що міцно тримали дитя, розімкнулися, і хлопчик вислизнув у воду. Спросоння мати не відразу зрозуміла свою біду, і цієї миті зволікання вистачило, щоб Дніпрові води назавжди зімкнулися над дитиною. У розпачі батько кинувся в ріку, пірнав навколо човна, сподіваючись врятувати немовля, але так і не зміг цього зробити. Тіло дитини зникло без сліду. Плачучи, батьки звернулися до святого, в могутнє заступництво якого вірили понад усе. Наступного ранку мати хлопчика прийшла до храму Святої Софії, щоб перед образом Святого Миколая ще раз помолитися за своє потоплене дитя. А там на хорах святині перед іконою Чудотворця лежала її дитина. Ціла, неушкоджена, весела, як і день перед тим. Лише одне здивувало матір – хлопчик був мокрий, наче його щойно-таки витягли з води…
Діти – це особлива тема у всіх легендах та історіях про Святого Миколая.
Вперше про звичай підкладати таємно подарунки дітям згадує Іван Франко у виданому ним «Етнографічному збірнику»: «По селах нема звичаю обдаровувати чимось малих дітей на празник св. Николая, а по містах цей звичай мабуть занесений німецькими колоністами здавна і досі держиться. Ті дарунки кладуть сонним дітям під подушки. Коли котрому дістанеться замість миколаївського медяника березова різка, то така дитина дуже плаче, поки мати не задобрить її таким самим або й ще більшим медяником».
Традиція обдаровувати подарунками дітей на День святого Миколая дійсно з’явилася в середньовічній Німеччині, де батьки дарували дітям новий одяг, ласощі, іграшки та шкільне приладдя. А щоб діти повірили в чудеса Чудотворця, дорослі підкладали їм подарунки таємно, вночі.
За історичними джерелами, стверджує науковиця Світлана Боян-Гладка, звичай шанувати Миколая розповсюдився з Німеччини на сусідні країни, зокрема на Польщу, звідки, скоріше за все, і перейшов в Галичину і на всю Правобережну Україну, яка тоді перебувала під Річчю Посполитою.
Загалом, на Прикарпатті найбільш очікуваним днем у році для дітей є свято Миколая, оскільки зранку під подушкою дивним чином з’являються подарунки від цього святого. Старше покоління покладає на Миколая заступництво перед життєвими негараздами, часто згадують Чудотворця в давніх легендах. І якщо для гуцулів він – сивобородий старець, який повеліває лісовими хижаками, то для бойків святий Миколай є захисником.
Чимало цікавої інформації про свято Миколая зібрали науковці та студенти кафедри етнології і археології під час багаторічних етнографічних експедицій на Гуцульщину та Бойківщину.
Наприклад, на Бойківщині Святого Миколая вважали як покровителя домашньої худоби. Напередодні цього свята господарі, котрі мали худобу, просили, щоб на літніх випасах їй не загрожували хижаки. Таке трактування образу Миколая як захисника домашньої худоби у традиційному світосприйнятті дає підстави дослідникам ототожнювати цього святого з язичницьким богом Велесом – захисником худоби.
У традиційній обрядовості українців Карпатського регіону, як розповідає Світлана Боян-Гладка, проявилися особливі риси вшанування Святого Миколая і як володаря диких звірів. На Бойківщині вважали, що саме Микола розганяє в лісі вовчі зграї. Серед населення побутувала думка, що до свята Миколая вовки в лісі ходять зграями, а святий цього дня наказує їм розійтись по одинці. Бойки вірили, що чудотворець Миколай 19 грудня запобігає нападу вовків на людей і їх худобу.
На Гуцульщині образ Святого Миколая постав також у позитивному ракурсі. Гуцули вважали, що саме цей святий має своїми слугами вовків і цього дня він дає дозвіл вовкам полювати на будь якого звіра. Тому часто гуцульська народна мудрість приписує Святому Миколаєві роль повелителя лісових звірів.
Кандидатка історичних наук Світлана Боян-Гладка зауважує, що під час етнографічних експедицій також з’ясувалося, що зі святом Миколая пов’язано чимало народних повір’їв.
Зокрема:
Як на Миколи іній – буде овес.
Після Миколи пшениця вкриє поле.
Миколай бородою трусить, дорогу стеле.
Якщо на Миколу йде дощ, то буде врожай на озимину.
Варвара заварить, а Микола – пригвоздить (за хурделить).