Внутрішній дворик Жешувського краєзнавчого музею. Вересень 2015 року. Пізній вечір. На великому екрані транслюють “Українську Революцію Гідності” військового оператора Руслана Ганущака. У фільмі немає діалогів, немає музики. Лише інтершум: крики, постріли, кудись поспішають люди, когось виносять на ношах. Музика є тут же поряд з екраном у дворику. Живе виконання українських пісень під живі звуки бандур. В якийсь момент бандуристки припиняють гру, встають зі своїх місць і в повній тиші А капелла виконують пісню «Пливе кача». Всі, хто був у дворику музею, також встають зі своїх місць. Пісня закінчується, але ніхто не плескає і не рухається. На екрані горять свічки. Раптом – наче так задумав режисер – на годиннику костельної вежі моторошно бамкає дзвін…
Квартет бандуристок «Ґердан» із Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника восени 2015 року взяв участь у Днях європейської спадщини в Жешуві у проєкті, який щороку презентує культуру різних країн. Спеціально для цього проєкту і до цього фільму було написано партитури, а окремі пісні учасниці квартету розучували безпосередньо перед цим, важливого для них європейського виступу.
Бандура, каже керівниця квартету Віолетта Дутчак, – унікальний інструмент. Він однаково добре надається для виконання класичних творів і сучасних композицій, під бандуру добре співати. Але найголовніше – такого інструмента більше ніде немає. Це те, що вирізняє українців серед інших націй. Іншими словами – це те, що можна вдало представити, те, чим можна оригінально презентувати себе у світі.
Знайомтесь: Віолетта Дутчак. Українська бандуристка, музикознавиця, педагогиня, докторка мистецтвознавства, професорка, завідувачка кафедри музичної україністики та народно-інструментального мистецтва Навчально-наукового Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Засновниця і керівниця квартету бандуристок «Ґердан».
Від декоративного до перевороту в свідомості
У кабінеті Віолетти Дутчак небагато місця. Весь простір кімнати забирають книжкові шафи. Сотні книжок. Переважно про музику і мистецтво. Поряд – бейжі з різноманітних конкурсів, концертів, конференцій. На стінах насиченого зеленого кольору – дипломи, нагороди, відзнаки, грамоти. Лише невелика частина з них. І персональні, і квартету. На чільному місці – панно на кобзарську тематику – подарунок від колег; ювілейна пам’ятка з Ватикану з нагоди 50-річного ювілею і ескіз портрета Дмитра Січинського – подарунок від студентів. До Січинського у Віолетти Дутчак особливе ставлення. Вона навчалася в училищі його імені, писала про нього… і взагалі…
Вчитися грати на бандурі майбутню професорку привели, як це часто буває, батьки. Незважаючи на те, що інструмент доволі важкий (вага її коливається від 8 до 12 кілограмів), і в певних колах він досі вважається суто чоловічим інструментом, маленька Віолетта полюбила його.
Любов до бандури Віолетті Дутчак прищепила її вчителька Марія Стахмич, а згодом і професор Василь Герасименко із Львівської консерваторії. Саме він, пригадує Віолетта Дутчак, наполягав на тому, що бандуру і бандурне мистецтво треба популяризувати, розвивати їх, висловлюючись сучасною мовою, піарити все, що з тим пов’язано.
«В ті часи до цього інструменту дуже скептично ставилися. Радянський час, глибокий застій, далеко до осмислення національних традицій і самосвідомості. Це був зразок народного інструменту, який виконував свою розважальну показово-декоративну функцію. Усвідомлення зв’язку з епічним історичним минулим, думами, козацтвом, лірниками, кобзарями, бандуристами, національною самобутністю у мене тоді ще не було. Це прийшло вже значно пізніше», – пригадує пані професорка.
Свідомість майбутньої професорки ще у студентські роки перевернули рукописи Гната Хоткевича. Їх привезла з Америки, куди ці рукописи було вивезено майже 100 років тому, донька Василя Герасименка Ольга, українська бандуристка. Серед іншого була неопублікована в Україні стаття Гната Хоткевича «Бандура і її можливості», написана ще наприкінці 20-х – початку 30-х років збережена його учнями в діаспорі, стаття лише з кінця 80-х років почала повертатися в Україну. І на той час, і досі вона залишається актуальною, переконана Віолетта Дутчак.
«Я читала ті відбитки статті так жадібно, наче пила воду у спеку. Ксерокопій не було як зробити. Тож я дрібно списала кожну клітинку зошита, конспектуючи ту статтю. Я переписувала його роботи на парах, на перервах, вдома. Моя подруга не розуміла, нащо я це роблю. А я відчувала, що мені це треба. Такий був інтуїтивний злам у свідомості від того, що є така інформація, від якої я не можу відмовитися».
Символ чи шароварщина?
То чим же є бандура і бандурне мистецтво для України? Звичайна патетика, душа народу, символ, чи набагато глибші речі?
В епоху глобалізації, коли всюди все однакове, коли втрачається ідентичність, унікальність, зникає увиразнення, бандура – це одна з тих речей, якими ми можемо бути цікаві іншим. Ба, навіть собі. Це те, що притаманне тільки нам, це те, чим варто пишатися, що треба популяризувати і вивчати.
«Сьогодні є певні виклики, розуміння бандури, як чогось унікального. Звісно, є моменти, що через призму естради бандурне мистецтво хочуть розчинити в популярній музиці, знизивши планку бандури. В цьому є елемент масовості, кічу. Що також має свої плюси, адже популяризує бандуру. Але серйозне ставлення до цього інструменту має все ж зберегтися. Ми б мали цим пишатися, а не робити з цього щось «шароварно-сільське». Сьогодні популярність багатьох гуртів, які продумали менеджмент просування бандури на велику сцену – «Шпилясті Кобзарі», Марина Круть з її виходом у фінал Євробачення – як на мене, це вагомі елементи популяризації бандури. З іншого боку не можна говорити, що це єдиний її шлях. Бо є академічні твори, є академічний вишкіл, база, і все це студент може вивчати у нас в інституті мистецтв, зокрема. В музиці є таке поняття, як агогіка – відхилення від ритмічної структури. Але агогіки можна навчитися лише тоді, коли навчився ритмічно грати. Коли освоїв основи, маєш фундамент».
Бандура має унікальне звучання. 64 струни – це не жарти, натякає на відомий анекдот наша співрозмовниця. До слова, чи не першим, хто зауважив, що бандура, як суто інструмент є унікальним, бо ніде більше нічого подібного немає, а водночас досить перспективним, був саме Гнат Хоткевич. Не всі, каже Віолетта Дутчак, підтримують сучасний напрям бандури. Є коло консерваторів, які вважають, що бандура має залишитися суто чоловічим інструментом, що на ній треба виконувати грати традиційний репертуар.
«Ґердан» – особистості, зібрані в ансамбль
У 2010 році Віолетта Дутчак мала дуже сильний голосистий, яскравий, сценічний курс студентів. У тому ж році у Кременці було анонсовано конкурс «Кобзарська ватра» ім. Костя Місевича. На цей конкурс вирішили виставити оригінального учасника. І не помилилися. Квартет бандуристок «Ґердан» узяв на конкурсі перше місце.
«Були сольні виконавці, були тріо бандуристів. Я подумала, що квартет звучатиме багатше і цікавіше. Назва у мене була вже давно. Я мала ґердани – жіночі прикраси, деякі ще від бабусі. І подумала, що для квартету бандуристів «Ґердан» дуже вдала назва. Ґердан – це особливий символ для нашої української самобутності. Це сотні, або й тисячі пацьорочків, які складені в узори, це як нотки складені в музику. Чи особистості, які складені в ансамбль».
Далі було багато проєктів цього студентського колективу. Поїздки за кордон, по Україні. Після закінчення навчання частина учасниць квартету залишилися в ньому. Разом з колишніми своїми студентками грати і співати у квартеті почала і Віолетта Дутчак.
«Ми знайшли свою репертуарну нішу, свою якість і виконання. Квартетів нема багато. Переважно є тріо, але квартет є потенційно глибший і перспективніший, бо чотириголосся дає можливість яскравішої акордової фактури», – розповідає про квартет професор Дутчак.
А ще пригадує яскравий виступ у Литві 2017 року з нагоди 400-ліття заснування Василіянського чину Святого Йосафата у Вільнюсі. «Ґердан» виступав у церкві Пресвятої Трійці у Вільнюсі, яка існує вже понад 500 років. Серед гостей свята, які слухали українські бандури, був перший голова Верховної ради Литви, а згодом і голова Сейму Литовської Республіки Вітаутас Ландсбергіс, за чиїми підручниками з музикознавства Віолетта Дутчак навчалася у консерваторії. Адже перш, ніж стати політиком, Вітаутас Ландсбергіс був педагогом, доктором мистецтвознавства, виконував обов’язки професора Вільнюської консерваторії. Він є автором монографій про композитора Мікалоюса Чюрльоніса.
Дослідниця бандурного мистецтва діаспори
Цього року минає рівно три десятки літ відтоді, як Віолетта Дутчак вирішила присвятити себе науці, на що її надихнула творчість Хоткевича. Саме у травні 1991-го познайомилася зі своїм майбутнім науковим керівником, доктором мистецтвознавства Аллою Терещенко, яка стала їй порадницею, другом, науковою мамою, авторитетом, прикладом. Це вона порадила молодій дослідниці записати інтерв’ю із керівником відомої у світі капели бандуристів ім. Т. Г. Шевченка зі США Володимиром Колесником. Капела тоді гастролювала Україною і Володимир Колесник призначив Віолетті Дутчак час на запис в антракті концерту.
«Мене наче кинули на глибоку воду. Я ночами складала питання, думала, як підійти до керівника знаного у світі колективу, запитати його. Це був шок. Ми зустрілися з ним в антракті. За тих пів години він розповів мені те, що потім лягло в основу моєї першої статті в журналі «Музика» – єдиному на той час професійному журналі про мистецтво. Символічно, що це було не просто інтерв’ю про бандурний колектив, а про бандурний колектив діаспори. І коли я в 2000-х замислилася над докторською, я знала, що буду досліджувати бандурне мистецтво діаспори. Мене відмовляли: «про що ти писатимеш – це бандурне аматорство. Але я казала «ні, я буду про це писати, бо це важливо, про це повинні знати!»
Далі була робота з архівами зі Словаччини, Польщі, Америки, Канади. В написанні цієї книжки було дуже багато символічного, пригадує Віолетта Дутчак. У Києві до рук їй потрапила книга про Володимира Луціва, знаного українського бандуриста, концертного співака-тенора, виконавця дум та автора статей про бандуру. З неї дослідниця почала робити відбитки, як раптом дізналася, що весь свій архів Володимир Луців передав до музею у Надвірній. Вже домовившись із музеєм про ознайомлення з архівами Луціва, Віолетта Дутчак отримала несподіваного листа з Лондона. Яким же було її здивування, коли з’ясувалося, що то лист від Володимира Луціва, який десь прочитав статті Віолетти Дутчак і повідомляв їй, що у музеї в Надвірній є всі його архіви.
Так з’явилася книжка «Бандурне мистецтво українського зарубіжжя».
Бандурне мистецтво Галичини
Пишучи про бандурне мистецтво України, Віолетта Дутчак зіштовхнулася із поважною науковою дилемою: як писати про Галичину до 1939 року. Це було, швидше, історично-політично-суспільне питання – як визначити Галичину до 1939 року. Адже назвати тодішню Галичину Україною в повному сенсі того слова було неправильно. Але й діаспорою Галичина до 1939 року також не була… Однак це був величезний і цікавий пласт бандурного мистецтва, вартий уваги дослідника. Тут були цілком інші тенденції, не притаманні Україні.
«Всі ці бандуристи потім емігрували, отже всі стали представниками діаспори. Їх не можна не згадати. Я почала це досліджувати, я зрозуміла, що я мушу про це писати. Бандурне мистецтво на Галичині було базою, з якого виросло багато тенденцій в діаспорі. А після війни тут був дуже тривалий період мовчання. Паузи. Майже всі виїхали і бандурне мистецтво не розвивалося. Воно починає відновлюватися щойно з кінця 50-х – початку 60-х років, коли до Галичини приїжджають випускники з Києва, Львова і започатковують тут класи бандури. Якраз ці історичні аспекти я разом з колегами досліджувала у книзі «Дзвеніть могутньо, святі бандури», присвячені 40-річчю муніципальної капели бандуристів».
У 2021 році професор, доктор мистецтвознавства Віолетта Дутчак нарешті отримала стипендію Президента України. Її призначають за поданням творчих спілок, організацій за різні наукові та творчі досягнення. За Віолетту Дутчак клопотала Національна спілка кобзарів України. Однак, найбільш престижною для себе вважає премію імені Дениса Січинського, яку Віолетта Дутчак отримала у 2005 році. «Я дуже хотіла отримати цю премію. Дуже переживала, чи зможу її отримати. Я дуже серйозно до цього готувалася. Для мене це справді було дуже престижно: я вчилася в училищі ім. Січинського, виконувала його твори і це перший професійний композитор в Галичині».
Не школою єдиною
Сьогодні Віолетта Дутчак, доктор наук, мистецтвознавець, очолює кафедру музичної україністики та народно-інструментального мистецтва Навчально-наукового інституту мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.
Цей рік для цього структурного підрозділу ювілейний: у 1966 році було відкрито музично-педагогічний факультет в тодішньому Івано-Франківському педінституті, а 2001 року – організовано інститут мистецтв.
«Наша музична освіта в університеті має дуже вже глибоке коріння, можна сказати певні традиції. Суто наша кафедра. Раніше це були суто народні інструменти і музичний фольклор. Зараз у нас є і музична україністика, в тому числі аспірантура і докторантура, музичне мистецтво, культурологія. Але народні інструменти – це основний напрям у освітній програмі «Інструментально-виконавське мистецтво».
Сьогодні кафедра пропонує абітурієнтам навчання майже на всіх академічних народних інструментах: баян, акордеон, гітара, бандура, цимбали, сопілка, скрипка. Крім основного музичного інструмента, вивчається додатковий. Це одна з унікальних програм, каже Віолетта Дутчак. Студенти мають можливість вчити ще додатковий музичний інструмент. Для них це потенційно відкриває більше можливостей працевлаштування: викладачі, керівники колективів, диригенти ансамблю, оркестру, інструментального колективу, вони можуть займатися музикою, концертувати, займатися науковою діяльністю, вивчати режисуру, аранжування, займатися виданням збірників.
«Це вагомий внесок в освітню базу студентів. Є акцент на вивчення регіонального фольклору. Ми розуміємо, що ми працюємо в унікальній області, де дуже висока фольклорна традиція і культура. Завжди, коли ми говоримо про культуру, ми розуміємо, що є матеріальна культура і є духовна культура. Матеріальне – те, що ми можемо виміряти коштами. Так, духовні набутки не мають грошового виміру, проте мають часову пролонгацію значущості. Те, що не вимірюється грошима. Це те, що залишається, як слід, пам’ять, традиція».
Власне, народні інструменти, переконує професор Віолетта Дутчак, є перспективним напрямом. Перспективним також є фольклорний напрям: наша методологія вивчення фольклору, виконавського фольклоризму може, і вже зацікавлює іноземних науковців.
«У нас є гарна школа, традиції якої можна продовжувати і досвід, який можна імплементувати у свою діяльність. Майже в усіх університетах Західної України немає бакалавра музичного мистецтва. А у нас є ця програма. Причому, така, якою вона є в музичних академіях. Ми маємо для цього високий потенціал викладачів кафедри і можливості для розвитку студентів. Наші потенційні абітурієнти – не лише випускники коледжів. Це і випускники шкіл, які мають музичну освіту, і хочуть отримати знання та навчитися грати на народних інструментах.
Освіта – це не фініш, це – стартовий майданчик, – стверджує Віолетта Дутчак. Будь-яка людина отримує знання і вкладає їх у свою творчу роботу. Так, треба проявити креативність і ідеї, але це все при бажанні можливо».
Володимир Гарматюк ( Пресслужба ПНУ)